Історія сім’ї Ілони

image

Це історія сімʼї Ілони, чий тато та старенька бабуся перебували у Маріуполі коли почалася війна. Мама перебувала з нею у Києві, але через кілька тижнів нескінченої тривоги, жінка вирушила у Маріуполь, щоб забрати звідти чоловіка.

27 квітня, у день народження мами, Ілона опублікувала історію її сімʼі у Твіттері.

Сім’я:

Вікторія Слепчик - мама

Володимир Слепчик - тато

Ілона Слепчик - дочка

Записи Ілони:

Коли почалася повномасштабна війна, мама була зі мною в Києві, а тато в Маріуполі — доглядав 80-річну бабусю з деменцією. Тому мова про те, щоб евакуюватися з міста, навіть не йшла.

На початку березня тато дзвонив раз на кілька днів. Ловив зв'язок біля офісу Київстара і коротко розповідав, як живе: що засолив курку з морозилки, щоб не зіпсувалася; що хліб не їсть, а сушить сухарі для бабусі.

Щодня тато навідував бабусю, півгодини в один бік. Ми живемо в центрі, на проспекті Миру. Тоді там вже активно стріляли, але не ходити до бабусі тато не міг.

Останній раз тато подзвонив 17 березня — спіймав мережу просто в квартирі. Сказав, що у дворі стоїть російський танк. І перестав виходити на зв'язок.

На шостий день тиші я написала цей текст, але чось не опублікувала. Моє бажання щодо равликів досі в силі))

image

Так минуло більше двох тижнів. Перед нами потроху окреслювався вибір (більше перед мамою, звісно): сидіти і чекати чи спробувати щось зробити.

Врешті мама вирішила їхати. Чи живий тато, чи знайде вона його вдома, чи вистояла наша квартира — вона не знала. Їхала внікуди.

Далі збори. Якимось дивом знайшли каністру і бензин про запас; купили кнопковий телефон і розклали готівку по різним місцям в машині — бо раптом орки на блокпості заберуть, то хоч не все одразу.

Мама вранці поїхала, а я думаю: бля, тепер ні батька, ні матері.

Ніч мама провела в Запоріжжі, наступного ранку поїхала на Маріуполь. І пропала аж на добу.

Дзвонить — виявляється, її не пропустили в місто, тож вона поїхала в Урзуф (грецьке селище неподалік, у нас там родичі). А там таке трапилось!

Щойно мама заїжджає у двір до старшої кузини, а звідти вибігає в сльозах молодша кузина. І кричить внікуди, що старша сестра, цитую, йобнулась мозгами. Мама залітає в дім і розуміє, що в сестри інсульт. Вони разом з чоловіком сестри запихають її в машину і везуть у лікарню.

Везуть аж в Донецьк (туди їхати 2 години в мирний час, а зараз — цілий день), бо в окупованому Урзуфі все забито пораненою руснею. Їдуть через 25 блокпостів, через поле, де стріляють танки, повз БТР, який навмисно намагався їх підрізати, просто па пріколу, на слабо брав.

Якби мама не з'явилася в Урзуфі в той самий день і час, тітка б померла. А родичі навіть не знали, що мама приїде.

Так пройшла перша доба. Далі кілька спроб потрапити в Маріуполь.

В місто не пускали, тому мама постійно імпровізувала. Почує, що в селище Старий Крим пускають — каже, що їй тільки туди, а сама їде далі. Бреше, що їде за немічною матір'ю, що їй тільки на околицю міста, де Метро. Плаче на блокпостах — дивно, але це працює.

Додам, що в місто мама зайшла пішки, по жарюці, нав'ючена водою та їжею для людей. Машину залишила в умовно безпечному Мангуші, до Маріуполя її та кузину підвезли урзуфські знайомі, назад — на попутках.

За кілька днів дзвонить — жива, була в Маріуполі і навіть знайшла тата. Та він відмовився евакуюватися! Сказав, що в нього все добре, і навіть намагався передати мені печиво (от був би матеріал для руснявої пропаганди ).

Я думала, що тато не їде, бо боїться, що квартиру розкрадуть. Мене це розізлило, бо мама стільки здолала, щоб його врятувати, а він стереже тєлік і диван. Водночас було смішно.

Лише пізніше я дізналась: тато просто не встиг поховати бабусю. Смішно вже не було.

Бабуся померла (імовірно) від вибухової хвилі на початку березня. Кілька тижнів її тіло пролежало на балконі — в її районі точилися бої, і тата туди не пускали.

Отже, перший день в Маріуполі, мама з кузиною й іншим родичем виходять пішки з міста. Машина в Мангуші, за 15 км. Вони зупиняють попутку — жигулі, яке довозить їх до розвилки, що веде на Нікольське або Донецьк.

В жигулях сидить журналіст з Італії. І бере в них інтерв'ю.

Журналіст питає: ви бачили, як ЗСУ стріляє по житлових будинках? Але ніхто не бачив. Це його дуже  засмутило

Спитав, чи бували вони в Італії. Мама каже, що саме в Римі в 2014 від офіціанта в кафе вона дізналася, що росія на нас напала. Це засмутило журналіста ще більше((

На розвилці журналіст їх висадив. А в наступній попутці був батюшка. Коли він почув, що мама їхатиме в Запоріжжя, то попросив відвезти туди літнє подружжя, яке він дістав з-під завалів на Лівому.

Мама хотіла відпочити і провести наступний день на морі. Але склалося інакше.

Старі, яких треба було відвезти до сина в Запоріжжя, весь час сиділи в підвалі, від чого в обох почали чорніти ноги. Гангрена. Якщо чекати день, є ризик залишитись без ніг.

Мама не змогла зв'язатися з їх сином, тому прийняла рішення за всіх. Поїхали одразу ж.

Поки вони доїхали до Запоріжжя, вже була ніч і одразу ж почали жесть як гатити. У місто не пустили десь 50 машин. І всі ці машини розвертаються і їдуть в крихітне село. На розвилці всі їдуть ліворуч.

Мама розуміє, що зараз місця не вистачить, і їде праворуч.

Зупиняється біля першого-ліпшого будинку і просить переночувати. Незнайомі (!) люди в незнайомому селі прихистили маму, її кузину і старих, нагодували і поклали спати.

Від цієї частини в мене сльози. Оце от справжня Україна.

Наступного ранку старих передали сину в Запоріжжі. На знак подяки син зняв мамі і кузині шикарний номер, щоб вони відпочили. Ми з мамою зідзвонилися — я переповіла новини/плітки, що на Маріуполь планується ще страшніша атака.

Мама вирішує повернутися в Маріуполь за татом.

Цього разу тато погодився на евакуацію. Мама забрала найцінніше — сімейні фотоальбоми і абстрактну картину з вітальні — і вони поїхали геть.

Мама казала: якщо я зможу потрапити в Маріуполь і вийду звідти живою, для мене більше не буде нічого неможливого.

А вийшла аж двічі.

Ще з веселого: на руському блокпості чєл переглядав мамині фотки в телефоні, а там самі лише інтер'єри та креслення (мама дизайнерка). Каже: а ви дизайнер? Як вам пощастило — в росії це дуже популярно, будете багато заробляти!

Продовжую тред — мама прочитала і сказала, що я всі жахи оминула

Понад усе мама боялася фільтрації. Тихо зникнути десь в підвалі днр. Тому прикидалася дурою, щоб на фільтрацію не потрапити.

Коли вони заїхали в Донецьк, їх пропустили, бо тітці було погано. Днрівський військовий наказав після лікарні пройти фільтрацію в Будьоновському райвідділі та взяти там днрівський номер на машину, а інакше пиздець.

А на іншому блокпості мама й набрехала, що в неї немічна мати в Мангуші. Мовляв, вона до неї їде і там пройде фільтрацію. Звичайно, вона цього не зробила))

До речі, виправлюсь: в Урзуфі не було поранених, там взагалі нема лікарні. Поранені лежать саме в Мангуші

Ще про доблесну русню та кадировців: їх рівень — на крису намагатися спиздити долари з сумки та шостий айфон (яка різниця, що йому сто років, головне — яблучко). Та дойобуватися до хворих наляканих старих, до якого патріархату вони належать — МП чи КП.

найстрашніший випадок — снайперша.

В перший день, коли маму не пустили в Марік, вони з кузиною вивідували, як все ж проїхати, в людей на блокпості — кого пропустили, питали, чому і як. І тут до них самих підійшла жінка. Розповіла свою історію.

Ця жінка заїхала в Маріуполь через Старий Крим. Їй треба було на Досааф, але її пов'язали днрівці і кинули в підвал. Сказали, шось ти на снайпершу схожа. Мама вперше на неї уважно дивиться — і охрініває. Жінка сміється — що, схожа?